Історія с. Грушово
Історія села Грушово сягає в глибоку давнину. Є відомості із археологічних джерел, що перші поселення на території села відносяться до середини першого тисячоліття, тобто V – VІ століття нашої ери, коли йшло велике переселення народів, у пошуках нових земель. Очевидно, частина переселенців облюбувала гору, на якій росло безліч диких груш, а в низу текли дві чисті річки, і залишились тут на завжди. Вирили перші землянки, потім почали будувати кам’яно – глиняні хатинки, обробляти землю, збирати садовину, випасати худобу, ловити рибу та займатись промислами.
Село стояло на шляху і часто зазнавало нападу то одних, то інших ворогів. Але завжди відроджувалось, мов фенікс – птах. Проходив через наше село і гунський вождь Ахілла, який дав початок Угорщині (Хунгарії), так десь на Тисі і залишився похований.
Оточують наше село чотири гори: Грунь, Гиригурь, Полонинське, Периш. Гори не стрімкі, округлі, вкриті чудовими буками, дубами та іншими видами дерев, кущів. Між горами простягаються чудові сади, гірські потоки та потічки:Дубинський, Лалувський, Сільський, Верховний. Люди поступово почали заселяти долину, межиріччя Тиси та Апшиці, а потім інші підвищення – Дубину, Чертежик, Берізники.
Більш пізніші відомості нам вказують, що у ІХ столітті знайшли притулок у нас два монахи Кирило і Мефодій ( автори слов’янської письменності). З їхніми іменами пов’язується поширення християнства, культури та духовності. Очевидно, вони є ініціаторами будівництва монастиря у найкращому місці село. Про його історичне значення говорить те, що у ХІ – ХІІ столітті із Києва, Галича та інших руських міст привозять рукописи в Грушівський монастир, де спеціально навчині монахи, переписують їх, з метою нагромадження та поширення їх серед віруючих. Ці дані містяться у Євангелії ХІІ – ХІІІ століття на давньоруській мові, які збереглись у Мукачівському та Імстичівському монастирях.
Таким чином, можна сміливо сказати, що село наше древнє, пережило воно багато подій, знало і розпач, і біль, і спустошення, але й відновлення, відродження.
А тепер підходимо до документальної дати – 1241 року, отже 775 років тому. Монахи нашого монастиря звернулися до угорського короля Бейли VІ за допомогою і повідомили, що монголо – татари зруйнували і спалили монастир (очевидно він був деревяний), згоріли всі документи, рукописи, майно.
Монголи взяли із собою у полон багато молодих – старих і немічних повбивали і відійшли аж на Поволжя, де заснували свою державу «Золоту орду».
Король Бейло VІ подарував наші землі своєму зятеві Ростиславу Михайловичу, який привів переселенців із собою з Київщини, Чернігівщини, Галича і поселив їх тут.
На кінець ХІІІ століття наш край став залежним від Угорського королівства і ділилось на чотири окуги (жупи). Наше відносилось до Марамороського з центром у Сиготі.
На початку ХІV століття за правління Карла Роберта сюди була вислана родина воєводи Драгошета, який збудував кам’яну церкву. А в 1391 році монастир отримує статус ставропігійський, тобто право на існування, від патріарха Константинопольського Антонія ІV. У 1404 році відання монастиря передаються села Грушово, Тересва, Криве з усіма землями, водами, млинами та іншими пожитками.
З кінця ХVІ ст.. наш край попадає під владу Трансільванського князя Ж.Боторі. З його приходом починається гоніння на православну віру. В кінці ХVІІст.. Австрія захопила Трансільванію. Де єзуїти ще гірше душили православ’я і останнім оплотом боротьби став наш монастир. Від нього залишилося тільки купа камінів.
Так село знов відродилось і у 1720 році налічувало 27 сімей, а через сто років налічувало 200 дворів і понад 1000 жителів. Поряд з українцями жили угорці, румуни, євреї, німці.
В кінці ХІХ ст.. відкрито першу школу – 30 чоловік. Більшість жителів була письменна.
В пошуках роботи селяни йшли на лісорозробки, на солотвинські солекопальні, в низинні угорські села на сезонні роботи. Деякі виїхали в країни Європи та Америки.
Наші односельці брали участь у двох світових війнах, багато з них не повернулось. Їхні імена викарбовано на Обеліску Слави. Село було визволено 21 жовтня 1944 року військами 4 українського фронту під командуванням генерала І. Петрова. Того ж дня 65 чоловік – добровольців пішли визволяти інших.
Живуть у нашому селі дружно релігійні громади: православні та греко – католицькі віруючі, євангелісти – баптисти, свідки Єгови та євангелісти сьомого дня(суботники).
За останні 25 років село розбудувалось, зросла велика мережа магазинів, кафе – ресторанів, фітнес – центр.
Будинки будують величні, красиві, затишні, обсаджені декоративними кущами, квітами. Багато садиб можна вважати взірцевими, їх господарів також. Село освітлено,вулиці є асфальтні і в найблищому часі асфальтування продовжується.
Все у нас тепер є, треба нам його цінити і те, що маємо – берегти.
